П’ять років тому перестало битися серце першого ректора і засновника Університету Короля Данила Івана Михайловича Луцького. В нього воно було чуйним, сповненим добра, любові й милосердя …
Є відомий вислів Цицерона про те, що життя мертвих продовжується в пам’яті живих. Світлі спогади про отця Івана Луцького назавжди збережуться у серцях усіх тих, з ким він спілкувався. Це рідні і близькі, парафіяни, друзі, колеги, однодумці, а ще студентська молодь, з якою він щедро ділився своїми знаннями та життєвим досвідом. Притаманні йому риси – врівноваженість, доброзичливість, щирість – ніколи не залишали байдужими його співрозмовників.
Іван Михайлович володів безцінним Божим даром – любити людей і творити для них добро. У своєму житті він часто стикався з труднощами, чимало з яких здавалися нездоланними. І тільки завдяки вірі та молитві, він зміг усе перемогти і стати сильнішим. Переконання в тому, що людина ніколи не буде щасливою, якщо через віру не відкриє своє серце любові Божій і не буде довіряти Господу Богу, допомагало йому здійснювати свої задуми, мрії і бажання робити добрі справи для процвітання рідного краю.
Він був щасливий від того, що поруч із ним завжди була його дружина, діти й онуки, які підтримували та допомагали йому в усьому. Він був щасливий, бо в нього була велика мрія – створити вищий навчальний заклад європейського рівня для виховання національно свідомої, всебічно розвиненої та сильної еліти для України.
З молитвою на вустах і з Богом у серці Івану Михайловичу вдалося втілити свою мрію. Проте для того, щоб реалізувати ще більше планів і задумів, на жаль, забракло часу …
Усім нам бракує його мудрих порад, лагідних, щирих слів та посмішки …
Не знайдеться таких слів, якими можна було б зменшити це величезне горе, що переживаємо всі ми, якими можна було б вгамувати біль від цієї втрати …
Сумуємо разом із родиною, молимося, завжди пам’ятаємо. Вічная пам’ять …
